З історії православної церкви в селі Хотин

Радивилівського району на Рівненщині

 

Найдавніша письмова згадка про Хотин датована серединою XV ст. До 1939 року воно побувало у володіннях більше двадцяти власників, останніми із яких була династія Свєшнікових.

Розповідають, що село заснували біженці із чернівецького міста Хотина, які рятувалися від постійних нападів турків і татар (по кілька разів на рік).

Але недовго випало прожити на новому місці хотинцям. При черговому нападі на Волинські землі вороги випадково дові­далися, що неподалік уторованого тракту, серед утікачів-поселенців, живе ватажок, за яким уже давно полюють. Ватажка спіймали, з населенням жорстоко розпра­вилися, а нажите добро пустили з димом. Так трагічно закінчилася доля перших поселенців (жили вони на так званому Вигоні).

Минали роки, заліковувалися рани землі. Як розповідає друга легенда, за вірну службу в короля козинський чиновник Хоть отри­мав земельний наділ біля притоки річки Пляшівки, яку в далекому минулому називали Рудкою. На той час місцевість була знана як місце «бобових гонів», місце по­лю­вання. Отож Хоть заснував мисливську гаївку, яка згодом переросла в сільце. Оселялися тут в основному любителі по­лювання. Тож недарма родовід Охотових тягнеться до сьогодні.

Село збільшувалося. На почат­ку XIX cт. нараховувало понад 600 жителів. У лісах довкола водилося безліч звірини, сажавки були багаті рибою. Діяли паровий млин, смолярня, лісопильна фаб­рика, вапельня, винокурня, спир­товий, три цегельних і черепичний заводи, виробляли торф. Стояло два млини-вітряки, були збудовані дзвіниця, дві церкви, капличка. Однак  бурхливі роки не вберегли цих людських надбань – для на­щадків залишилися лише  кап­личка та церква Покрови Пре­святої Богородиці.

Це пам’ятка архітектури де­рев’яного зодчества кінця XIX cт. Акуратно огороджена умілими майстрами, на подвір’я ми по­трапляємо через ворота го­лов­ного входу з двома боковими хвіртками, верх над якими – із своєрідним орнаментом арка, по боках встановлені чотирьохгранні ліхтарі.

При вході зустрічає лагідним поглядом з храмової ікони Божа Мати, тримаючи омофор з ве­ликою урочистістю. Своїми пре­чистими руками, розпростерши його, захищає від бід і нещасть село, храм отой святий і тих, що з вірою, побожністю та страхом Божим у нього входять. З часів існування святині сюди ніколи не заростає стежка. Будувалася церква кілька років, освячена була в 1880-му. Свідками будівництва  залишилися дерева-велетні, у царстві розлогих крон яких спі­вають птахи.

Будували церкву парафіяни – на свої кошти та при підтримці державної казни (1500 рублів), під керівництвом Поповича, «пана-майстра», як його шанобливо називали хотинці. Священиком був Петро Васильович Мос­са­ковський, земля села тоді пере­бувала в оренді у німців (керівник орендарів Піонтек жив у Берліні). Деревину для будівництва церкви заготовляли з хотинського лісу. У плані закладали будівлю велику, але,  порадившись, укоротили, бо людей у селі прожи­вало не так уже й ба­га­то. Після вкоро­чен­ня із вівтаря зробили центральну частину, а вівтар і притвор добу­дували менші. За ста­тистичними даними, в 1872 році в Хотині на­раховувалося 69 1/2  дворів, проживало 278 чоловіків і 260 жінок.

У плані церква має вигляд рівнокін­цевого хреста, побу­до­вана вівтарем на схід, на кам’яному фундаменті, гори­зон­тально зашальована дошками, з чотирма вікнами у наві, знад­вору і всередині по­ма­льована олійними фарбами, покрита цин­­ковою бляхою, з позолоченими хрес­тами на куполах. Ви­сота церква – 18 м, довжина з дзвіницею – 18 м і ширина – 8,5.

Всередині церква – тридільна, двоверха. Два куполи, що здій­маються над святинею, симво­лізують гармонійне з’єднання Божого й людського єства в особі Сина Божого – Ісуса Христа. Куполи збудовані над навою та тритвором, над яким при­лаш­товано дзвіницю. На дзвіниці – три різновеликі дзвони. Найбільший важить 225 кг, середній (1888 р.) – 50 і найменший (1929 р.) – 25.

«У 1915 році 11-и повітам Волині вищою владою було нака­зано в зв’язку з війною негайно вивезти поза межі Волині все найважливіше майно і дзвони…», – читаємо в довідці, підготовленій у 1919 р. комісією з питань повер­нення церковно-археологічних цінностей в Україну, створеною при Міністерстві сповідань Ук­раїнської держави. Евакуації підлягали і дзвони з нашої церкви. Отець Дмитро Лозов’юк, від­правляючи їх на залізницю, влас­норучно понадписував  кожен усередині чорною фарбою. На підставі Ризького мирного до­говору 1921 року між РРФСР та  Польщею дзвони були повернуті радянською владою і опинилися… аж у Варшаві. У 1923 р. о. Дмитро Лозов’юк особисто поїхав  за ними туди, віднайшов їх за до­помогою своїх написів і врешті-решт привіз у Хотин.

Поки їх не було, дзвонили біля церкви в залізничні рейки, що висіли між двома ясенами на перекладині. Один з повернутих дзвонів виявився розколотим, довелося збирати мідні речі в селі, щоб перелити його. Це було зроблено в ливарні братів Фель­чинських у місті Калуші. Новий дзвін, з відлитим на ньому «сей дзвін перелито коштом парафіян Покровської церкви села Хотина при священикові Дмитрові Лозо­в’юкові Р.Б. 1930» та з відлитим зображенням з однієї сторони Матері Божої, а з другого – Свя­того Миколая, вийшов трохи біль­шим за попередній, тож потрібно було прорізати більше віконце в притворі, щоб підняти його на дзвіницю.

Після 8-річної відсутності дзво­ни зайняли своє по­переднє місце. Малиновий передзвін цих побратимів і по сьогодні лунає над селом і служить для хотинців оберегом, вісником і джерелом для виховання почуття прекрас­ного. Переступаючи поріг храму під його акомпонементи, ти опи­ня­єшся під куполом небесного кольору, всіяного зорями, з ви­соти якого споглядають архан­гели. На якусь мить забуваєш про щоденні турботи, відчуваючи чу­додійну силу  незрівнянної краси. У полон  твої погляди беруть – у позолочених рамах ікони, ми­ловидні настінні орнаменти, слова молитви «Отче наш», написані старослов’янським текстом, па­нікадило, хоругви, розп’яття Ісуса Христа, одяг священика та інші церковні атрибути. Дивишся на цю красу – і радістю переймаєшся за своїх предків, які так тала­новито зуміли зробити і передати нам у спадок цю багатющу скарб­ницю церковного мистецтва.

Особливою гордістю тієї скар­б­ниці є дерев’яний, чоти­рияру­с­ний іконостас, розкішно орнамен­тований і покритий су­сальною позолотою. На ньому з двадцяти восьми полотен постає перед нами життя святих. Оду­хотворені роботи невідомого іконописця написані на полотні у стилі, набли­же­ному до візан­тійського, – майс­терні за своєю композицією і виконанням. Ду­шевно заспокій­ливою гамою цар­ських кольорів (синій, червоний на золотистому фоні) лягли на по­лотна глибокі задуми майстра пензля. Втілений у них енер­гетичний заряд надихає до світ­лого, доброго, вічного. Спогля­даючи постаті святих, ти ніби окрилюєшся думкою і хочеш під­ня­тися до вершин їхньої дос­коналості.

Красу іконостасу доповнює копія чудотворної ікони Божої Матері Почаївської, вправлена у зіркоподібний, інкрустований камінням кіот. Купили ікону в Почаєві. Ціла процесія аж під Срібне вийшла зустрічати свя­тиню, яку несли посланці, а перед самим входом розкачали сувій полотна і по ньому, біля людей, що припали на коліна, пройшли у храм. Почепили ікону  над цар­сь­кими вратами на двох шовкових стрічках, які повільно опускаються до зросту людини. Відтоді люди мають можливість приклонятися до Цариці Небесної, покладаючи тверду надію на її заступництво й покров.

Вражають чарівним плетивом різьблення і позолочені бокові кіоти, в які вправлені ікони, по­даровані благодійниками з Мос­кви в 1863 році. Це такі, як «Хрес­тителя Господнього Іоана», «Свя­того благовірного князя Олек­сандра Невського», «Святителя Петра, Митрополита Москов­ського», «Святого Митрофана Воронезького». Вже 138 років вони перебувають у нашій святині, а від них віє ніби першою свіжістю фарб. При легкому мерехтінні свічок золоте сяйво надає їм урочистості і неповторності.

Серед півсотні ікон, які зна­ходяться у храмі, є ікона, куплена в Почаєві у дні епідемії чуми. Хотинський житель завіз у Бе­рестечко виправляти шкуру коня (середина ХІХ ст.), та коли настав час забирати її, у торговельному містечку спалахнула чума. Із шку­рою була занесена в наше село. Велике горе охопило вул. Двір­ську (тепер Шкільну). Від чуми вимирали цілі сім’ї. Люди у роз­пачі не знали, що робити, і звер­нулися до Бога. У складчину ку­пили ікону. Із щирими молитвами обійшла з нею процесія кругом села – і хвороба зупинилася.

Шанована в нашому храмі й ікона святої Варвари, на якій вона – втілення дівочої вроди і чистоти. Офірувала ікону, а також дві ма­ленькі іконки – Матері Божої і Ісуса Христа (висіли довгий  час обабіч царських врат) Варвара Свєшнікова – у Хотині  вона пере­бувала з 1888 по 1945 рр. На Варвари, свято якої православна церква відзначає 17 грудня, вона завжди наймала молебень. А був такий випадок: у Хотині дуже стали вимирати маленькі дітки. Варвара Свєшнікова завжди до­помагала бідним ліками, але цьо­го разу медикаменти виявилися безсилі. Вона на Варвари знову замовила молебень. Люди моли­лися Богу, просили заступництва у Матері Божої, в святої Варвари, яка має благодатний дар від Бога рятувати людей від раптової сме­р­­ті, – і хвороба таки від­сту­пила. З різних причин ця ікона зазнала псування, реставрації не підля­га­ла, тому її довелося дуб­лювати на нове полотно. Це зро­била Люд­мила Іванівна Бобошко з м.Рівно­го, батько якої – урод­женець Хо­ти­на.

Із блакитного кольору стін єднає нас поглядом і пре­по­доб­ний Іов, ігумен і чудотворець Почаївський, молитвенник і не­бес­ний патрон Волині. Ікону ви­три­валого борця за долю при­гнобленого православного народу купив для храму Георгій Денисюк. А 10 вересня, в день пам’яті преподобного Іова Почаївського, по можливості, ідуть хотинці в Почаївську лавру, щоб Заступниця й Преподобний огорнули ласкою  і допомогли у їх бідах.

Є в церкві й ікона «Явлення Божої Матері на горі Почаївській». Це її зображення, молящої у стовпі вогняному, покровительки монахів і всіх тих, хто звертається до неї з теплотою та благанням, купив  Дмитро Ковальчук, будівни­чий каплички. Стояла вона при шляху Берестечко – Почаїв. Щод­ня перехожі, прямуючи повз неї, заходили на уклін до Бого­родиці. Та в роки наруги над святинями (у Хотині це припало на 1962 р.) кап­личка була зруй­нована. На щастя, ікона вціліла, її передано у хотин­сь­ку церкву.

Материнсько-опікунські по­чуття віддзеркалює ікона Матері Божої Покрови. Принесли її із хутора Білів, що на Рівненщині, Олександра Адамівна Костишина, Олександра Микитівна Кос­ти­шина, Феодосія Кисілюк-Яб­лон­ська. На хуторі у побожної вдови Степаниди Надехи в 1927 році обновився образ найсвятішої Богородиці «Відшукання загиб­лих», яку привіз ще колись її батько з російсько-турецької війни, підібравши в розбитій пра­вославній церкві палаючого міста. Скоро поголос про обновлення ікони розійшовся по всій окрузі. Вдень і вночі йшли туди люди з усієї Волині. Багато паломників отримали там зцілення. Долали цей некороткий шлях і вище­згадані жінки з Хотина; повер­таючись, купили в складчину для свого храму  ікону.

При вході у центральну час­тину храму, вгорі, на виступах хорів, висить прикрашений укра­їнським рушником образ Матері Божої. Принесла його у церкву Олександра Костишина. Її син Василь у Велику Вітчизняну війну був на фронті. В ті тривожні роки в Почаєві ікону купила. Всю доро­гу несла, до грудей притискаючи, – за сина молилася. Почута була молитва – син повернувся. Уже немає тієї матусі, уже заховалося за обрій життя її сина, а пам’ять про них береже ікона.

Взагалі-то війна принесла людям нашого села багато горя: хлопців на фронт покликала, мо­лодий цвіт у Німеччину вивезла, інакодумців по лісах Сибіру роз­кидала, більше сотні односельчан наклали головою у чужих краях. А тут ще й німці село запалили. Майже повністю згоріла вул. Двір­ська (гітлерівці йшли палити і вулицю Церковну, та до села вже підходили радянські війська – і ворог відступив). Згорьовані люди перебивалися в землянках, у родичів. Пережили все, вижили. А в 1945 році, після завершення війни, купили в Почаєві ікону Матері Божої «Усіх скорботних радість». У великій дерев’яній рамі з ажурним плетивом різьблення за склом, вона висить по лівій стороні у наві. Уже 61 рік за­свічують люди перед нею лам­пад­ку і моляться, щоб скорбота біль­ше ніколи не повернулася у Хотин.

Біля церковної каси, серед ікон «Двунадесятих свят» висить з 1980 року образ Іосафія пре­подобного. За порадою о.Василя Опанасця придбала його для храму Феодосія Драновська. У молитвах до Бога через пре­подобного Іосафія жінка просила здоров’я для хворого чоловіка. Во­на жила надією, що сердечний маятник не зупинить життя її чоловіка, а дітям – їхнього батька. Після цього він прожив ще більше десятка років.

Мовою духовного багатства промовляє до нас полотно «Мо­ління про чашу». Гефсиманський сад увесь занурений у темряву. Остання ніч перед страшною стратою. Ісус, припавши на ко­ліна, укріпляється Духом Святим і робить свій вибір. Саме ця ніч і те, що їй предувало, породили світові живописні полотна, надихнули митців на поезію, збагатили нашу культуру, а наш храм таким по­лотном збагатила Оксана Іванівна Солонюк. Вона молилася, щоб хресний шлях її сім’ї обминули хвороби, нещастя, а в домі зав­жди панували мир і достаток.

Гідне святості й поваги «Роз­п’яття Ісуса Христа», що стоїть біля криласу з правої сторони у наві. Написав його для храму Андрій Бурбело із сусіднього села Антонівки (столярні роботи ви­конав Василь Ліщук із Хотина). Розп’яття виконано старанно, з глибоким знанням анатомії лю­дини. Художник зумів тонко пе­редати з допомогою глибини кольору риси страждального на хресті Спасителя, умліваючу Ма­тір. Недарма творчість Андрія Бурбела на християнську тематику високо цінують: розписані ним храми, намальовані ікони є майже по всій Україні, а також у Росії, Молдові.

Серед внесків парафіян на храм заслуговує на увагу рідкісної роботи «Плащаниця», куплена в Закарпатті. Тут на високому рівні поєднано на оксамиті живописне зображення померлого Христа Спасителя з аплікацією, ін­крус­тацією та золотавим кольором вишивки.

Свій подарунок для храму зробили і хористи. Вони купили ікону «Успіння Божої Матері», яка висить на північній стороні хорів. Споглядаючи святе Успіння, ти ще раз переконуєшся в істині, що смерть не є знищення нашого буття, а є лише сходинкою для переходу від земного існування до небесного.

Офірувала на церкву ікони, які лежать на аналойчиках, сім’я Ліщуків. Такі ж ікони дали у храм Наталія Мельник та її дочки. Дві іконки, що висять по обидва боки царських врат, та залізний хрест, що стоїть на криласі біля хористів, принесли з Почаєва Василь Ша­рун з дочкою Ганною.

Висять у храмі і копії чудо­творної ікони Божої Матері Ка­занської, св. рівноапостольної Марії Магдалини, св. Феодосія Чернитського, святих рівно­апос­тольного Володимира і Ольги та інші. Ще зберігаються 4 старих хоругви з тканини, пошиті Надією Кватирою. На двох із них іконки Ісуса Христа, Матері Божої, св. Варвари, св. Павла написала Ангеліна Шульська, а  на двох інших іконки  належать пензлю Ан­дрія Бурбела.

Усі  образи в храмі – це наші обереги, це наші  смолоскипи на шляху життя. І всі вони в храмі являють собою для віруючих пре­д­­мет особливого побожного ша­ну­вання. Більшість із них куп­лена нашими предками в Почаєві. Купу­вали поодиноко і в складчину. І кожна придбана ікона – це була справжня радість, це було свято. Та ще більш святковими їх робив невідомий майстер з Галичини, вправляючи в рами та кіоти, різь­блені ним.

                                                Надія Мельник,

                                                      краєзнавець.