Провісники весни

Село дрімає, кольорові сни,

Ще споглядають трави і тополі.

Десь чути клич провісників весни –

Летять ключі. Це лебеді казкові.

Несуть на крилах весну і життя.

Бентежить душу лебедина пісня –

Вони співають про своє буття,

І ти, Людино, про життя замислись!

Великий світ довірено Тобі!

Природа, як дитина, беззахисна,

І ти її любов’ю відроди!

Хай лине краєм лебедина пісня!

14.05.2006

Млини

Колись і вітер сильно віяв,

Ріка бурхливою була.

Вітряк природну силу міряв,

Й вода крутила жернова.

Буває, вітер не вгаває,

Все крутить крила у млина.

І люд місцевий поспішає:

Везе зерно, бо йде зима.

Ріка шумливі котить хвилі

І водяний туркоче млин,

Це завдяки стихійній силі

Життя продовжує свій плин.

Млини працюють – дармувати

Їм не годиться і не час...

Давно пройшло стихії свято:

Таких млинів немає в нас.

Людино, часточко природи,

Свій гнів на милість поверни,

І відроди млини погоди,

Людей хай радують вони!

17.02.2006

Надія вибору

Грядуть весною нові зміни:

Йде боротьба добра і зла.

Ти ще в оковах, Україно,

Та час звільнитися, пора!

Пора політикам при владі

Нести в народ любов і мир.

І не куплятись на принади –

«Якщо порядний, чесно жий!»

Пора прийняти долю вбогих

До серця близько, як свою.

Служить народові і Богу –

Девіз усім, на тім стою!

Бо є бездушні невігласи

Цинічно фальш кладуть в уста.

Не дай нам, Господи, попасти,

У їхні мерзкії пута.

Ніхто з них манни не підкине,

Лише б собі набити рот.

Таких ти знала Україно,

Таких вже бачив наш народ.

До нас волають душі предків

Святі в серця кладуть слова:

«Ви оцініть, потомки, жертви,

Щоб Правди нам збирать жнива!»

23.01.2006

Вишите життя

Любив народ наш вишивати

На рушниках життя своє.

Стоять усміхнені дівчата,

Над світом сонечко встає.

На полотні яскраві квіти

Зеленим паростком весни.

Бруньки пухнасті, первоцвіти,

Немов запрошують у сни.

Волошки, мальви і троянди –

Новий сюжет для почуттів.

Орнамент чистий стелить завше

Красу незвіданих світів.

Без рушника немає пісні –

Він символ єдності сім’ї.

Хоч кольори на ньому різні,

Та почуття – вічні, святі.

На полотні віки зоріють

На нім життя встеляє шлях –

Нащадкам Віру і Надію,
Щоб не згубилися в світах.
18.11.2005

Символи народу

Лине світом радість, поряд ходить смуток,

У людей є щастя, не минає й горе.

У мого народу є своя культура –

Символи прадавні, як ознака роду.

Символи прадавні – синьо-жовтий прапор,

Що символізує тихе, мирне небо,

А гербом державним – золотистий тризуб,

У якому мають християнські треби.

У мого народу символи священні:

Писанка, калина, вишитий рушник.

Гілочка вербова – оберіг хатини,

У неділю квітну – сім’ї захисник.

Зацвітає в лузі червона калина,

Що символізує жіночу красу,

Разом із барвінком кетяги калини

Запліта кохана у свою косу.

Білосніжно-чиста калини подруга –

Вишита сорочка, мов саме життя.

Хрестики на грудях, це бар’єр недугам

Вишиті узори – мрії й почуття.

Чебрець і барвінок, любисток і м’ята,

Символи кохання в молоді роки.

Їх садили юнки завжди біля хати,

Щоб стежку топтали сюди юнаки.

Ще одна прикмета: щастя, де лелека

На подвір’ї хати звив своє гніздо.

Мир панує в домі, галаса малеча,

Тут панує свято, мов в саме Різдво.

Два століття тому забриніла пісня,

Вільний дух полинув у її словах,

І народ толочений у надії звівся

Встав, пішов боротися за свої права.

З попелу наруги воскресає й мова -

Дзеркало народу і жива душа,

Розправляє крила нації основа

З вірою в майбутнє іде неспіша.

2.08.2005

Верба - Україна

На убогому місці, розкинувши листя,

Верба росла стара і дуплиста.

Безжальні вітри і дощі її рвали –

І зморшки на тілі її осідали.

Невдячно пташина на вітах сурмила

За те, що в дуплі зросла, відігрілась.

Стоїть добродушна верба, серед поля,

Байдужа до кривди, чутлива до горя.

Весна ще далеко, ледве подихом дише,

А верба бруньки вже пухнасті колише.

І бджілка у першім веснянім обльоті

Сідає на гілку – знай, буде робота.

Спирається сонце об вербу раненько,

І світ посміхається нені старенькій.

Розквітає верба, зеленіє в долині,

Це символ священний неньки-Вкраїни.

2.08.2005

Чотири вулики

Чотири вулики – маленька пасіка,

З ранку до вечора бджілки гудуть.

Розлогі яблуні кронами лащаться,

Затінок створюють бджілкам, мабуть.

Сядеш, придивишся: життя ритм розмірений –

Одні медоносні шукають квітки.

Інші комірки будують прискорено,

В яких поселяться малі діточки.

Матка-цариця невпинно трудиться,

Майбутнє потомство плекає вона.

І трутень-батечко у хатці нудиться,

Бджолина без нього б не жила сім’я.

Як перше сонечко росою вмиється,

На льотку вулика бджілки гудуть.

У небо зносяться, з хмарками граються,

Спрагло шукають цілющу росу.

Глянеш на дерево – бджілки злітаються,

Пилок шукають – цілющий нектар.

Ген там у полі гречка медує –

Там вже вирує бджолиний базар.

З неба раптово у дім повертаються,

На лапках приносять пахучий медок.

З трепетним гулом в комірки ховаються,

Інші летять до пахучих квіток.

Чотири вулики – маленька пасіка,

Стоять у затінку, в дворі.
Вже запечатаний медок у засіках,
Готові до зими ці трударі.

2.08.2005

Жінці-матері

Любко-голубко, ясочко,

Люба дружинонько-ласочко.

Ніжна, тендітна квіточко,

Вірна подруго, жіночко!

Маленька крихіточко, ластівко,

Ніжний метелику, пташечко.

Рідна кровинко, сонечко,

Яскравий промінчик, донечка!

Матусю, сива сніжинко,

Мудра, розважлива жінко!

Колос життя, трудівниця,

В праці невтомна жар-птиця!

Бабусю, срібна перлинко,

Линеш у небі росинкою,

Зорею світишся ясною –

Чистою, рідною, красною!

Сестричко, ангелику Божий,

Линеш в просторах погожих!

В ангельськім сонмі витаєш,

Я вірю, що нас пам’ятаєш.

Кого не згадав у травневії дні,

Пробачте, навійте про себе у сні.

За вас помолюся в молитвах своїх,

Хай Бог благодать посилає на всіх!

30.03.2005

Своя дорога

Чи ж знав, як рушав я із дому,

Який мені стелиться світ?

Чи б звідав принади і втому,

В свої вісімнадцять літ?

Чи ж бачив? Незнані дороги

Вкладає життя у маршрут.

Тут відчай, і біль, і тривоги –

Усі вони поряд ідуть.

Ступав по дорогах незнаних,

Що в пам’ять вростали живу.

Ятрились, кривавились рани –

Спиналось життя наяву.

У кожного, певно, дорога

Своя простягається в світ.

Така уже доля від Бога,

Яку успадковує Рід!

23.06.2007

Вірш-пісня

Поле Берестецьке зеленіє житом.

На землі священній шелестить трава.

І козацька слава воскресає літом

В пам’яті нащадків вічно ожива.

Шумно гонить вітер пляшівецькі води,

Над безкрайнім полем гомонять віки.

І під Журавлиху пішим йдуть походом –

Тисячі українців, зведені в полки.

Майорять знамена золотаво-сині

На козацьких вежах чатові стоять.

І мужі державні їдуть до святині,

Щоб останню шану козакам віддать.

На цім ратнім полі відродилась доля,

Піднімавсь народ наш впевнено з колін.

По всій Україні залунало: "Воля!"

У ній Берестечка чути відгомін.

Мелодійно дзвонять монастирські дзвони

Голосами предків з глибини віків:

"Бережіть Вітчизну, стережіть кордони,

Помоліться Богу за нас, козаків."

30.07.2005

Захотілося поїхати в село

Враз захотілося поїхати в село.

Пройтися садом, як колись бувало,

Сполохати криничне джерело –

Відром порожнім, щоб життя тривало.

І положити вранішній укіс

Трави, що запахніє літнім сіном.

Помандрувати в недалекий ліс,

В якому гомін не стиха пташиний.

В поля піти, щоб тут, у тишині,

Поглянути на ці лани-простори.

Бо все знайоме, дороге мені –

Шовкові трави і пшеничні гони.

Вступити вранці босоніж в росу,

Із сходом сонця красоту узріти.

Збираю потаємне – і в душі несу,

Щоб цю красу у віршах відтворити.

23.06.2007

Криниця-копанка

Криниця-копанка посеред галяви.

Дощаний дах прикрив відро.

Та корба крутиться, відро спускається

У глибину, там джерело.

Вода кринична терпка і чиста,

А вже прозора, як та сльоза.

Вгамує спрагу ковток водички,

Вона цілюща – саме життя.

Хто тебе викопав? Не пригадаємо.

Багато літ з тих пір стекло.

Але приходимо, не забуваємо,

Як приїжджаємо в своє село.

Стежина втоптана людськими стопами.

Не раз коромисло гойдне відро.

Водичка плещеться – травичку радує.

Здається, вчора це все було.

Криниця-копанка, старенька нене ти.

Стежина втоптана вже зароста.

Твої лелеченьки летять кудись в світи,

Але в тобі ще є вода життя!

1.08.2005

Вишита картина

Пам’яті т.Феодосії

На стіні в дерев’яній оправі

Полотно візерунками квітів,

Серед них дві голубки біляві

Зродились в казковому світі.

Придивіться: кожна краплина

Відтінку цього полотна.

Справжні цілющі зернини –

Душі, що по правді жила.

Дарує троянди пахучі,

Вдихайте їх запах живий.

Вони лише з виду колючі,

Насправді їх запах п’янкий.

М’який , як ті лагідні руки,

Що колись пригортали тебе.

Племінники, діти, онуки –

Віддам їм частинку себе.

На стіні в дерев’яній оправі

Залишила частинку душі.

Серед квітів голубки біляві

Зродились в казковій красі.

16.06.1998

Весна на Дранецькому полі

Фарбує в колір голубий

Весняний ранок небо.

Над світом промінь золотий,

Піднявшись, сонце стелить.

Прокинулися з дрімоти

Джерела і струмочки.

Біжать весело з висоти,

Підживлюють росточки.

На полі паросток малий

Зіп’явся над стернею,

Пташок весело-срібниий спів

Лунає над землею.

Природа будиться зі сну,

Вдягає пишні шати.

У двері стукає весна;

Біжать всі зустрічати.

4.01.2004

Пробудження

Запломеніло небо.

Блиснуло сонце з-за хмари,

І тонким, невидимим лезом

Прогнало нічні кошмари.

Білі ромашки покрили

Золоте поле рікою.

Маки зачервоніли,

Ранковою вмившись росою.

Бджілки сідають на квіти –

Нектар солодкий зібрати.

Жайвір в небесній блакиті

Летить схід сонця стрічати.

Мов той господар, лелека

Лугом собі походжає.

А за левадами річка

Ген в далечінь утікає.

Траву шовкову розгорнеш -

Будують комарики хату.

Сонце зійшло: побіжімо

Божу красу вихваляти.

19.07.1997

Хата

Давно колись стояла в полі хата

Під стріхою, похилена, стара.

Росла ще біля неї рута-мята

І від криниці зяяла діра.

Вона мовчала, бо не було люду,

Щоб розказати про свою біду.

Як у війну прийшли сюди катюги

І розтоптали квітку молоду.

Дивилась хата пусткою-очима

Віконних рам, охилених дверей.

Вже до села – розорана стежина,

І на подвір’я не чекай людей.

І так в мовчанні, в тужному чеканні

Вдивлялась хата на той курний шлях.

Може, сяйне у сивому тумані

Її життя в яскравих кольорах.

4.11.2005

*примітка

хати біля липки під Красною Горою (межа Тернопільської і Рівненської обл.)

біля лісу Ріжок хати польських осадників, знищені у 2 світову війну.

Крупець

Перехрестя доріг, річка з назвою Біла.

Ліс, що темним рядном прикриває село.

«Круг печей» в’ється дим, смолу топлять з коріння;

Кожен майстер тут знає своє ремесло.

На полях косарі косять жито в покоси,

Молодиці складають і в’яжуть снопи,

А дівчата коноплям розчісують коси,

Готують на пряжу і на полотно.

Стоїть край села Свято-Троїцька церква,

Поряд із нею єзуїтський костел.

На штучному острові панські хороми,

Які прикрашає одноголовий орел.

Ось нова світлина приміщення школи,

За різних часів в різних кінцях села.

Стоїть дітвора, вчитель з ними говорить:

Мабуть, закликає у царство добра.

Поглянь, любий друже, минуле послухай!

Коріння своє віднайти! Збережи!

Непросто ж так виник, розвинувся Крупець,

Непросто минуле нас манить сюди!

21.11.1996

Життя людини – Своєрідний атом

У неосяжній вічності буття.

Жива іскринка, що зросла багаттям

І зникла, догорівши до кінця.

Берізка – верба

На дворі пустує вітер:

Берізку на вербі гойдає,

А ми – маленькі діти -

Цю гру з-за хліва підглядаєм.

Бо верба берізку, як мати,

На лоні своїм приютила.

В зелених і пишних шатах

Зернятко коріння пстило.

А вітер, мов названий тато,

Колише берізку гарненько.

Співа колискову дитятку

На ніч соловейко тихенько.

І сонце строк стеблину

Вмиває промінням ранковим.

Вдяга білокура красуня –

Зеленії шати обнови.

Радіє цій казці природа.

До світла тягнеться диво.

І хоч все з роками відходить,

Берізка і верба красиві.

2.08.2005.

Дубенський замок

Колись татарів бачили ці мури,

Їх біг спинила течія ріки.

Іржали коні, голосила буря,

На штурм спинались ханськії полки.

Стареча вежа мовчки споглядала

Подій цих плин, що швидко промина.

Беатки постать чайкою літала,

На мури рать покликала вона.

«Вставайте рицарі. Прокинься, любий муже!

І від наруги захистіть свій дім.

Відвагу вашу хай зорять недруги,

У герці славнім знищите катів».

…Стогнали люди; блиск творила криця,

В смертельнім герці кров людська текла.

І не один татарин тут спіткнувся –

Об камінь, кулю чи впав від ядра.

Летіли стріли, цокали об мури,

Гадаючим жалом пронизали плоть.

Ріка од крові вже червоно – бура –

За волю б’ється дубенський народ.

Безстрашна мати прикривала тілом

Свою кровинку, маленьке дитя.

Вмирає муж, достойний, посивілий,

Розсічений навпіл, до живота.

Мортири громом гупали так страшно,

Аж ворогів проймав пекельний жах.

Над бойовищем вже кружляло птаство,

Щоб тризну справить на німих тілах.

Пройшли віки, стоять в задумі вежі.

Як і колись тече Іква – ріка.

Хоч час ці мури сильно помережив,

Жива все ж пам’ять, іноді й гірка!

22.01.2005

Жартівливий гороскоп

Жартівливий гороскоп для спиртних напоїв:

Придивіться у житті хто і що накоїв?

Овнам пити Боже збав: біду роблять здуру.

Тельці п’яні – лютий звір, здеруть з людей шкуру.

Близнюкам на шкоду йде власному здоров’ю,

Раки, випивши спиртне, плачуть ревно кров’ю.

Леву, мабуть, не властиво братися за чарку,

Бо як вип’є з царя стане гірше мавпи.

А для Діви алкоголь сильніше отрути,

Терези, як переберуть, то зав’язуй пута.

Скорпіонам перш за все треба пам’ятати,

Що сп’яніння і життя може відібрати.

Стрілець чарку першу п’є, згодом повний слоїк,

А потом кандидат або алкоголік.

Козерогові спиртне, як корові зілля.

Коли вип’є, то одразу тягне на похмілля.

Водолії, які п’ють горілку – не воду,

Невротиками стають на біду і шкоду.

Рибам вживати спиртне не можна нівроку,

Бо від цього до наркотику лишилось півкроку.

Жартівливий гороскоп сприймайте серйозно,

Тоді життя проживете довге і заможне.

6.04.2005

Алкоголь, як це було…?

Давній єгипетський тост:

«Пий до сп'яніння».

В греків бог Діоніс -

Бог вина і похмілля.

У римлян на свято:

«Вживай вина багато.»

В стародавніх германців:

«пиво пий лише вранці.»

В наші віки німці

Шнапс пили на вечірці.

Слов'яни пили медовуху і брагу,

Щоби черпати для раті відвагу.

В Московії пили домашню горілку,

Петро і придворні вино і наливку.

І українці не диво пили -

Свою медовуху, але впівсили.

Коли відбували в далекі походи,

Вживали від спраги холодну воду.

Пили усі народи міцні напої,

Біди дочекалися від алкоголю.

30.03.2005

В дні правителя Дамаска

Клавдія Рикса захворіла паралічем ніг його дружина Поппея, дочка Понтія Пилата, що правив від імені Цезаря Єрусалимом.

На основі оповідання Івана Вазова ”Дочка Пилата”

Ні, славетні ворожбити, вчені, шарлатани

Не змогли своїм мистецтвом загоїти рани.

Уздоровити Поппею, даремні зусилля -

Завдавали лише муки, відбирали сили.

Раз проходив мандрівничий із Єрусалиму,

Й сповістив: ” Є у Юдеї характерник сильний.

Всі зовуть його Ісусом, славетний чудами,

Які творить над хворими, живе з бідарями.

Погорджує життям ситим, скарбів не приймає…

Чого ж прагне? Не збагну”, - Поппея питає:

“В тих хто прагне допомоги - лише одного -

Віри в Христа, Сина Бога!”

Час ішов, як вода бігла, стрімко з гір Ліванських,

Не одна свічка згоріла у палатах панських.

Розтривожена Поппея думала, вагалась,

Та зміцнившись у надії, в дорогу зібралась.

Дні і ночі у тривозі сумнів породили:

- Чи доїде, чи вистачить для дороги сили?

В Йосафатовій долині сидя в колісниці

Побачила Єрусалим ,його околиці.

Побачила юрбу людей, що страшно кричала:

“Розпни його, розпни його, кари йому мало”.

Зупинивши колісницю Поппея питає Центурія:

“Кого народ вбити закликає?”

“Засудили на розп’яття небесного Сина, сотник каже,

Хоч всі кажуть, що він є людина…

Бо син теслі з Назореї, жиди присягають…

Хай припинять страшну кару,”- Поппея благає.

“Наживете всі прокляття і страшнії муки,

не беріть гріха на душу і крові на руки.”

Не слухали, а творили чиюсь підлу волю,

А згодом сповна пізнали гірко свою долю.

Розпачена, збентежена Поппея дивилась

на Голгофу, і думці Господа молила:

“Прости мені, шепотіла, як несли на гору.

А там мало не зомліла з великого горя.

Як побачила Страдальця, Його хресні муки:

“Прости Боже, що наклали ми на Тебе руки.

Прости мені, бо я дочка Понтія Пилата…”

Глянув Ісус «Вставай дочко, іди у палати.

Твоя віра спасла тебе з лютої недуги,

Хай побачать Божу силу всі мої недруги”

Диво сталось, життя сила в Поппеї з’явилась.

Вона впала на коліна, й Богові вклонилась.

Враз темрява по обіді сонце заступила,

Всі присутні побачили, що то Божа сила!

Земля страшно затряслася, розпалися скелі.

Мертві скресли, явилися багатьом в Юдеї.

Пилат дочку очікував у своїх палатах,

Побачивши згорьовану хотів обійняти.

Вона встала, здивувавши, відійшла від нього;

“Батьку, батьку, ти сьогодні убив Сина Бога!”

3.02.1994

Г. Сковорода "Розмова п’яти подорожніх".

Філософські роздуми про потреби тілесні.

В поетичній версії В.Ярмуся.

Важко насити й одіти тіло, одіти тіло.

Але потрібно, не можна без цього,

Праця дрібна - марнеє діло,

Не раз на шкоду собі і народу.

Чи легше живитися зіллям суворим

Маючи злагоду, втіху у серці?

Ніж жити в розкоші, душевні докори

Денно і нічно поборювать в герці.

Яка вам утіха від статків .маєтків,

Коли ваше серце невдоволення гложе.

Шукаєте щастя в заморських країнах,

Поряд воно, віднайти лиш не можеш.

------------------------------------------------------------------

Пересторога

"Коротке і смутне наше життя"

Говорять нерозумні, легковажні.

"Ніхто із нас не відає кінця,

Життя як дим, мов спалах згасне."

"Тому втішаймося достатками, в красі -

Дорогих вин, розкішних лімузинів.

Закон для нас, це сила,

Лукавство, підлість - нам святині.

Так легковажні маренням живуть

Лиха свідомість затіняє Боже.

За святість праведним - безсмертя суть.

А нерозумним, покаятись гоже!

20.091996

Господи помилуй

"Господи помилуй" кличемо до Тебе.

Молимось за дім свій, за нарід і край.

Посли Боже мир нам, Благодать із неба,

Зміцни нас у вірі й за гріх не карай.

Молимось за Церкву Святу і Соборну.

За пастирів наших-святіших отців.

Заховай в молитвах, збережи в чеснотах

Даруй їм спожити пречистих Дарів.

Молимось за владу, за державу нашу

Дай їй процвітання, збережи від бід.

Хай же запанує в Україні завше-

Любов християнська, Божий заповіт.

29.03.2005

Служба Божа

Велична Служба, Служба Божа

Лунає у святу годину.

І лине спів тихий , погожий,

У серце кожної людини.

Приспів

Свої молитви шлем до Бога,

І на вівтар душі складаєм.

Ідем з надією до Нього –

Творець розкаяних прощає.

Молитва в церкві тихо лине,

Й Блаженства вічного ти повен.

І з благовінням йдеш людино,

Щоби вкусити Тіла й Крові.

Приспів

Свої молитви шлем до Бога

Душа і серце щиро плачуть.

Ідем з надією до Нього –

Творець усі гріхи пробачить

Святе Причастя - чудо Боже,

Дароване нам на спасіння,

І Дух витає світлий, гожий

У сяйві Його Воскресіння.

Приспів

Солодка пісня - Служба Божа

Лунає в храмах України.

В них сяє Благодать Господня -

Святого Духа, Отця й Сина!

31.03.2007 р.

В воскресну ніч

В воскресну ніч полине тихий гомін,

Усе живе співає про Христа.

Пітьму ночі прорізав ясний промінь,

І владу смерті - розірвав пута.

"Великий День!" радіють в церквах дзвони.

"Христос воскрес" лунає до небес.

Забудьте все: і горе і прокльони,

Бо вічносущий нам Творець воскрес!

Він ніс вінок колючий і терновий -

Людських гріхів, що їх не заслужив.

Святу, пречисту кров пролив з любові,

Тортури, зло, усе перетерпів.

І на Голгофі, на хресті у муках

Просив Отця, щоб він катів простив.

Сумирний був, обпльований і скутий.

Воскрес і смерть, і зло Він побідив.

Розквітла зелень цвітом в верболозах.

Прийшла весна і зникнув ген мороз.

Жива надія блисне нам у сльозах:
За нас помер, за нас воскрес Христос!

14.03.2007

Служи не собі

Істотний зміст життя людини,

Від незапам’ятних часів.

Кладемо в поняття Родина,

І в материнський, ніжний спів.

Світильник віщий, жінка, мати,

Усьому дому - голова.

Нове життя готова дати,

Й погані вибачить слова.

Життя пливло віками, довго.

Враз серед терня і квіток -

Марія встала-Мати Божа,

І на руках Ісус-синок!

І не одна на світі жінка -

Мету побачила життя:

Затишок, спокій, мир у домі,

Свята основа -майбуття.

Любіть своїх ближніх

Весело з любов’ю поводьтеся з ближнім.

Любіть їх, служіть їм, бо вони дорогі.

Свята кров пролита за нищих і грішних,

І всі ми брати, а не вороги.

Спасайте себе у смиренні, терпінні

Покірність ,любов поселяйте в серцях.

Не майте докорів, життя бо буденне

Спасіння просіть для усіх у Творця.

Якщо зло побачив-добром переможеш.

Погане-поганим не виправиш, ні.

Коли слугу скривдив? Проси щоб образу

Скоріше простив він у цьому житті.

Коли неприємність чатує буденна,

Буває незгода в стосунках з людьми.

Стримуй свій гнів, бо образа мерзенна,

Краще у серці побудьте дітьми.

Любіть свій народ, Україну-Вітчизну.

Щоденні молитви складайте за них.

І хоч у житті не однакові, різні

Творця Благодать закликайте на всіх!

20.11.2005

Пам’ятай

Пам’ятай, де б не був на чужині -

Віру, мову, народ і закони,

Бережи і затримуй в пошані

Подолаєш усі перепони.

Не зважай, що грозить тобі лихо,

На життя небезпека чатує.

В найтруднішу хвилину до Бога

Звернись, і тебе Він почує.

З Святого Письма: Даниїла

На поживу кидали до левів,

Та пророк бадьорився духом

Молитву склавши творцеві.

Коли сонце прорізало ранок,

Цар з цікавості глянув у яму.

Даниїла побачив живого,

Що спокійно сидів перед львами.

Так і ти підкоряйся цареві.

У житті будь смиренним, покірним,

Але справи душі своєї -

Бережи від спокус життєвих.

Справи душі: релігійні, культурні,

Твого народу - невід’ємна частина.

І там в чужині пронеси в своїм серці -

Любов до Бога, до України!

22.09.1996

15 лютого 1989 року. Пам'ять серця

Не лише пам’ять серця розділяє цю дату.

Гірка пам’ять війни будить сльози і смуток.

І встають у шеренги полеглі солдати,

Щоб собою вже вкотре біду відвернути.

Панахида по вбитих, обід поминальний.

Скибка хліба прикрила горілки стакан.

Стоять у задумі сини-ветерани,

Кожен з них по своєму, пам’ятає "Афган".

Хоч чимало вже літ промайнуло відтоді,

Але рани тих днів кровоточать і досі.

Ще донині, у снах, у бої вони ходять,

Чорне пекло війни позабути не в змозі.

Бо чи можна забути німі обеліски,

На яких вічно - юні спочили сини.

Або позабути, ті очі матусі,

Яка все чекала свого сина з війни?

Пішло в небуття чиєсь щастя, кохання.

На світ не зродилося нове життя.

Але це прекрасно, що є у нас пам’ять,

Яку ми усі пронесем до кінця!

11.02.2006

Безконечние дни

Казались дни бесконечно длинны,

Когда стрельба затихала.

Отходили от боя притихшие

Под звуки гитары, вокала.

Казалось, жизнь - шутка,

Когда друга во время боя

Забыв об свистящих пулях

Спасал заслоняя собою.

Казалось, время уходит

Былое уносит в лету.

Но мысли, вороны мстивые

Забить не дают об этом.

Вот видишь: огрызок тела

Лежит на пшеничном поле.

Рядом бежит мальчонка

И воет безумно от боли.

Над кишлаком вертушка

Новые жертвы ищет.

Рядом другое - солдаты

Кормят афганских детишек.

Правду расскажет отчаянный.

Никто не захочет быть первым.

Как жили, и как умирали?

Это не для слабонервных.

Нам ничего не надо.

Нами за все заплачено:

Дорогой валютой - кровью!

Слушайте нас и поймите,

И примите с любовью.

Два года

Два года в армии служить.

Два года мне тебя не видеть.

Но верность дано нам хранить,

Измену, дано ненавидеть.

Такая истина проста

Сложна же до чего бывает.

Ведь служба очень нелегка

Порой солдатам попадает.

А вам одно лишь надо знать,

Одно лишь свойство, то терпенье.

Свою любовь не продавать,

За то минутное наслажденье.

Ми служим здесь, и бережем-

Покой и мир чтоб был над вами.

Вы лишь пишите: "Мы Вас ждем!"

Такими нежными словами.

1981

Афганські дороги

На гори смутком тінь лягає.

Заходить сонце в далині.

Сльозами землю дощ вмиває,

В чужій, далекій стороні.

Не лише дощ, афганські траси,

Политі кров'ю і свинцем.

Розбиті, зранені фугасом,

Немов покарані Творцем.

Обіч доріг металу груди.

Помічені страшним вогнем.

До неба скалять чорні зуби:

- "Ми не помремо, не помрем!"

події звискують, мов кулі.

У снах приходять, мов кіно.

Тривожні дні, давно минулі,

Я вас згадаю, всеодно!

З розповідей очевидців Спомин солдата

Хати криві, повалені, пробиті.

Без вікон, мовчки зорили на шлях.

На дереві ,на почорнілих вітах,

Сидів кручисько, війни зловісний птах.

Угледів він на попелі садиби,

Лежить боєць поранений, один.

Він біг селом, здавалося вже вибіг.

Та враз спіткнувся, впав серед руїн.

Сльоза скупа щоку небриту вмила.

Заціпив біль потріскані уста.

Він прохрипів: "Прости матусю мила,

Якщо отут закінчиться життя.

Минула ніч і день спадав поволі,

Чужа рука торкнулася чола.

Незнана жінка, не його любові,

Забрала в смерті і життя дала.

30.03.2006

Киянин Володимир Антончик писав своїй подрузі Ганні Косар з-під Конотопа с. Підлипне:

"Якщо загинути прийдеться

Від смерті я уже на крок,

Ти на могилу мою літом

Принесеш квітку "васильок".

Васильок

Він мав надію покохати

Не у листах, а наяву.

Якби не був тоді солдатом,

І не пішов би на війну.

Його душа палко хотіла

Відчуть кохання ніжний щем.

Та смерть десь поруч шелестіла

Над ним розгойданим мечем.

Він шепотів: "Прилинь голубко,

До мене сонечко, у снах."

А серце нило і боліло,

Не відпускав від себе страх.

Його голубка серцем мліла,

Поклони била у церквах.

За нього Господа молила,

Щоби зберіг його в світах.

Як заповіт в листи вкладала -

Весняну квітку "васильок".

Життя бажала, та не знала,

Що виріс ще один горбок.

У грізнім році 45-м

Він впав геройськи у бою ,

Під тим іслезьким Оберштрадом,

Але він вічно у строю.

5.04.2005

Народжені вмирати

Пам’яті воїнів-афганців, в’язнів Бадабера (Пакистан),а також пам’яті всіх, хто не повернувся.

Кругом гори чужі, лиш на схилах трава,

Почорніла від сонця і бою,

Вітер ледве доносить погаслі слова:

"Ради чого платив я собою?"

залітають лиш круки зловісні сюди,

щоб тілами вгамовувать голод.

Та ще більше страждань, і журби ,і біди,

Як огорне невільничий холод.

Що ми знаєм про них, хто в полоні терпів

І побої, й приниження, й муки ,

Але гідність беріг, не просився в катів,

Не заламував в відчаї руки!

В таборах Хекматьяра, у норах сирих,

Серед злоби і злого оскалу

Сумували по рідних домівках своїх,

По свободі терпкій сумували.

Сонце чорне від диму і втратило лик -

Бій нерівний був схожий на страту,

Й кожна мати душею почула той крик:

"Я вмираю, як личить солдату"

Розсіялись хмари, зеленіє трава

Немає відгомону бою.

Але вітер доносить, ледь чутні слова:

"Ради чого платив я собою?"

Побажання

Дорогій сестричці на пам’ять

Голубко, сестричко, кохана, рідненька.

Вітаю тебе із далеких доріг.

Хай ангел тобі побажає тихенько:

- Многая, многая, многая літ.

Хай сонечко ніжно тебе приласкає,

І радість на крилах своїх принесе.

А біди й тривоги вжитті обминають,

Лихе і недобре, хай згине усе.

Я чую цей ніжний, задумливий голос.

І бачу твій образ в краплинках роси.

Хай щастям бринить і дзвенить душі колос,

Добро і любов ти у світ пронеси.

Блукаю в степу,і вслухаюся в гомін.

Дитинство в душі виринає моїй.

Я знаю, що квітка цвіте від любові,

Хай ці почуття не маліють в тобі.

Голубко, сестричко, кохана, рідненька.

Молюся щоб ангел тебе оберіг.

І хоч в чужині, та співаю тихенько:

- Посли милий Боже їй многая літ.

4.7.1981-1.03.2006

Світлій пам’яті д. Олександра, дд.Хоми, Даниїла та всіх хто не повернувся:

Солдатський трикутник

Солдатський трикутник лежить на столі.

У ньому прописано горе:

"Загинув геройськи чоловік на війні,

Кріпіться, бо правда сувора".

Не знаю, чи плакали баба тоді,

Що дід не вернеться додому?

Читаю пожовклі, затерті рядки,

До болю рядки ці знайомі.

…Озветься спогад, почнеться бій.

Літають, як оси кулі.

Димить під лісом дикий пирій,

Роки не кує вже зозуля.

У громі битви, коротку мить

В хвилинах важкої скрути.

В останнє просив дід: "Простіть, не виніть.

Я всіх вас хотів любити!".

Далекі дороги, похилі хрести

Воєнні роки ці, в тумані.

Але часто чую: "Рідна прости,

Що щастя не знали в коханні!"

Солдатський трикутник, відлуння життя-

В майбутнє тече, проростає,

У внуках ви діду живете, в серцях -

Вас ми усі пам'ятаєм.

5.04.2005

Болить душа обпалена війною,

За всіх, хто рано залишив свій дім.

Хто мир наблизив власною ціною,

І зали шився вічно -молодим.

Дранецькій дівчині на пам’ять

Сон мені снився

Плине вечір, день зникає.

Сон тепло у груди ллє.

Ти прийшла у сні неждано,

Покажись, яка ти є?

Кароока, стан тоненький.

Ніжним поглядом сяйне:

Прокидайся дорогенький,

Упізнай хоч раз мене.

Присідає скраю ліжка,

Гладить лагідно чоло.

- Повертайсь, шепоче ніжно, -

Вас чекає все село.

І невмілий поцілунок

Залишає в серці слід.

Пелюстковий подарунок,

Ти зберіг мене від бід.

Відпливає мить казкова,

Я прошу: "Побуть, не йди!"

Посміхнулась ніяково,

"Я прийду у снах сюди."

Ще димлять пахучі трави.

Степом котиться луна.

Бережуть наш сон застави,

Край чужий-іде війна.

1982-2005

Спека

Нещадна спека на дворі

Сонце пекуче у горі

Гарячий вітер суховій.

Сушить колючки і перій.

Земля порепана лежить,

Похмуро-сіра у цю мить,

В небі кібець здіймає лет,

І в горах десь спітнів хребет.

Стовпом афганець крутить пил

Це відбирає рештки сил,

Для спраглих вуст - жива вода,

А спека лиш в ночі спада.

А у ночі хлюпне дощем,

Над цим кураєвим кущем

Земля розкриє спраглі груди,

І дощ траву від сну розбудить.

10.03.2007

Спогад

Прокинувся, думаю, що там удома?

Немає листів, час збігає поволі.

Здається дружили з тобою ще вчора.

А доля накинула нові нам ролі.

Душа у тривозі, невідання ранить,

Що стало причиною твого мовчання?

Була ти як промінь ясний на світанні,

Мов паросток ніжний, терпкого кохання.

Тополі пливуть наді мною високі,

І вітами ловлять весну в свої крила.

Стою. Чужина, і такий одинокий,

Час смуток прогнати, дай Боже сили.

У сонці земля прокидається швидко,

І небо цвіте мов та пишна калина.

Ще лебідь згадає забуту лебідку,

Але як повернеться він в Україну.

31.3.1981-31.32006

Розпинали село

Розпинали село у 17-м році.

Катували в 30-ті, як тільки могли.

І зараз свої українськії хлопці

Село розпрягли, роздягли, довели.

Обдерли мов липку схопивши за барки

Не маєш чим сіяти, землю орать.

Три тони пшениці, за тону солярки

Віддай ,тоді думай чим корів годувать.

Колгоспам кінець, беріть землю в оренду.

Земельну реформу, паї нате вам…

Але селянин одне знає напевне,

Якщо на папері? Не вір крикунам.

Час

Із створенням світу, тварин і рослин

Бог мудро помножив число своїх див.

Життя щоб зробити ціннішим для нас

У всесвіті дивно встановлено -час.

Минуле зникає, теперішнє є,

Від тих час втікає, хто марно жиє.

Бо відлік, це міра-добра, а чи зла?

Тож поки живеш-твори добрі діла.

Бо поки Господь нам дарує тепло,

Ти сій милосердя, любові зерно.

Бо світ торговище, час швидко згора,

Купив і продав, а до дому пора.

А там за минулі й теперішні дні

Суддя запитає: "Чи вірні мені?"

"Тож час ваш сприятливий" каже Павло(2.кор.6.2)

пильнуй, щоб життя твоє з Богом ішло!

Вдовина журба

Промайнуло літо, скоро осінь.

Майже вже закінчились жнива.

В церквах святять овочі на Спаса

І готують пишні весілля.

Лиш вдова в журбі біля калини

Взором затуманеним сягне -

Ниву, що одна як сиротина -

Припадає до землі, ніхто не жне.

Бо одній упоратись не сила,

Діти дрібні не поможуть тут:

"Лиш сусіди може? Боже милий,

Як своє змолотять, то спасуть."

В гірких думах копу, дві нажала.

Тіло втомою-судомою звело,

І в гіркій розпуці почвалала -

В місяцем освітлене село.

Другий день лиш блиснув першим ранком.

Йде вдова, бо обпаде зерно.

А на ниві, як солдати струнко -

Копи в ряд, женів вже не було.

15.12.1996

Весняна оранка

Господар поле плугом оре

Ячмінь посіяти вже час.

Гнідий під вигуки бадьорі

Тягне і ремствує на нас.

Що будять вранці, запрягають

Женуть до оранки бігом.

Нагодувати, чи ж не знають?

Та ще й частують батогом.

Рілля готова, поле рівне

Зерно сховала борона.

Гнідий розчулено аж фиркнув,

Коли йому дали зерна.

Стара хатина

Стоїть при в’їзді до села

Похилена, стара хатина.

Підперла стареньку сусідка гора,

Бо думала, що сиротина.

Очима вікон проводжає людей,

Що мимо проходять, минають.

Не люди дерева з старечих очей

Сльозинки-росинки гіллям втирають.

Та вітер бува продірявлений дах

Шарпне, і димар заголосить.

Старенька хатина, підстрілений птах

Біль серця в собі нам доносить.

Земля моїх батьків

У літній день душі і солодко і світло.

Її чарує спів пташок в моїм саду.

Буяє і цвіте все на початку літа,

Акація і липи, і бджілки на льоту.

У зелені садів сховалось під горою -

Село мого дитинства, що з’єднує віки.

Іду часто сюди зустрітися з собою,

Із милими сельчанами, на ймення - дранчуки.

Ступаю по землі, де народився й виріс.

Нап’юся із криниці цілющої води.

В подяку землякам віддам синівську вірність,

Бо доля мені дала тут квітнуть і рости.

Земля моїх батьків - від прадіда до діда,

Від батька і до сина веде коріння рід.

Тут істина проста: Усе родинне – рідне -

В душі моїй святий лишають заповіт.

Перед грозою

Десь гримнув грім, спочатку із далека,

Блиском сліпучим налякав кущі.

Принишкла тихо духоперла спека,

Бо вітер в хмарах вже пригнав дощі.

Вітер загув, засунув неба штори.

Грізно у сурми вдарив буревій.

І вже відкрив небеснії комори,

Й поля погнав кудись на водопій.

За лісом він покинув чорні хмари,

З ордою блискавок погнав у далечінь.

І воскресають тихо рясно вмиті трави,

Бо сонце вийшло, й дощів прогнало тінь.

5.06.2007

Ідуть знов вибори

Ідуть знов вибори, тому розмов багато -

На шпальтах преси, а вустах:

Що нас лише ,ще зможе врятувати -

Оцей провладний, перший кандидат.

За так з нас данину деруть, як шкуру з тіла.

Свої вже, не чужі, державнії мужі.

Та ми не мовчимо, нужда вже надоїла,

Й надія появилась на кращії часи.

Що вирвемось з лабет словесного дурману.

Зітрем туман з очей, прогоним брехунів.

Бідуєм через те, що все чекаєм манни,

Вона нам не впаде під гасла крикунів.

На протязі століть, в нас були одержимі -

Мужі, які вели до славних перемог.

Але твоя бездумність народе і пасивність,

Скидала Україну з державницьких висот.

Тож час на себе глянуть, як мовиться, із боку.

Не думати за принципом: "Як платять, так й роблю."

А бути, як один-готовим на Голгофу,

Свій хрест національний піднести на яву!

Нічний дощ

Ударив грім і дощ раптовий

Нічну задуху остудив.

І трави стрепенулись знову,

Бо вітер впертий їх збудив.

Раптовий дощ землі на груди-

Хлюпнув цілющого води.

Зрадіють на світанні люди,

Спас дощ посіви від біди.

23.06.2007

Подвійна суть

У світі все іде попарно

Злиття породжує життя.

Інакше рух земний намарне -

У хаос лився б без кінця.

В житті сміх, сльози нерозлучні.

Бо смуток й радість поряд йдуть.

В коханні пари часто різні,

У цьому певно життя суть.

А є :одне суцільний холод,

Друге-титановий вогонь.

А разом: храм сім’ї, любові,

З небесних виплеканих крон.

Подвійна всього є основа:

Не створіть дня, не буде й ночі.

Життя Премудрість, сила Слова,

Орієнтир на шлях пророчий.

7.03.1996

Сама

Годувала, доглядала, вивела у світ -

Дітей своїх, подружила на старості літ -

Дивувалася про себе: "Ніби й не мої?

Вгодовані, грошовиті, але серцем злі!"

Залишили мене матір, у селі одну.

Щоб самій не було скучно привезли свиню,

Пару кролів, пару нутрій, курок індичат.

А вони ж живі створіння: "Їсти дай," - кричать.

А щоб матір розпитати: що на серці? Ні!

Нема часу, ладуй торби, їсти дай свині…

Чи відомо їм, як вночі, від таких турбот -

Викручує руки, ноги, сил немає, ось.

На душі самотньо, пусто, діти є! й нема?

Доглядала, а на старість - лишилась сама.

Прийде зима, бач ніколи не візьмуть в свій дім.

Щоб погрілась, і онуків пригорнула в нім.

Нема часу, нема місця, ще чогось нема…

Задумалась поплакала, і пішла сама!

Ціна собі

Яка ціна народу, нам?

Яка ціна мужам державним?

Що влаштували хапотню -

Добра накравши на мільярди.

Злодійські методи внесли -

У ранг державної програми.

І "ще не вмерла.." затягли.

І в світ послали нас з торбами.

Вжахнувшись кризи, машкари.

Спотворивши найкращі мрії,

Свої таланти продали,

Свою окрасу і надію.

Чи ж Бог на це ,нам дарував -

На референдумі державу?

Щоб ворог знову плюндрував,

Нашу мораль, красу і славу.

Шумлять врожайнії роки,

Лютневі теплі дні погожі.

В пересторозі: Зупинись!

І жий же, по Законах Божих!

Ярмусь Василь Дмитрович (9.11.1962, с. Дружба Радивилівського району Рівненської області) - поет. Після закінчення Дружбівської середньої школи та історичного факультету Львівського університету ім.. І. Франка м. Львів, працював вчителем історії в школі Радивилівського району Рівненської області. Зараз працює вихователем Радивилівського професійного ліцею Рівненської області, депутат районної ради. Пройшов школу мужності у війні в Афганістані. Найчастіше про ці випробування й пише вірші, які неодноразово друку.nmся в районній газеті "Прапор перемоги". Готується до друку перша книжка поезій В.Д. Ярмуся.

Хочеться вірити, що його творчість як самодіяльного поета, знайде своїх шанувальників допоможе пізнати, який дивовижно-різнобарвний цей світ…